Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
«На все Божа воля, а ми, горді, свого вічно дерзаємо. Смиренням перед Всевишнім вмащуємо серце. Помоліться за доньку, – сказав монах. – Господь допоможе».
«Так, звісно», – сказав Батя скептично і почав підійматися з байрачка до стежки.
«Дякую. Бувайте», – додав він на прощання, не дивлячись уже на монаха.
Його вже дістали і це місце, і сама дурнувата ідея, і відчуття, що він програв, ділячись накипілим із незнайомим чоловіком.
«Як доньку звати хоч, скажіть?» – гукнув йому монах.
«Не важливо, забудьте», – кинув він, не озираючись.
Зупинився, відчуваючи на собі монахів погляд.
«Аліна», – сказав він через плече.
«Приходьте ще, – озвався монах. – А за Аліну помоліться, і я з вами помолюся до святої матушки Аліпії, та й Господь її не залишить».
Батя його вже не слухав. Він гарячково шукав у кишенях куртки ключі від машини, аби поскорше поїхати звідси, поки його не заскочив за розмовою з монахом хтось із його знайомих.
Про цей випадок він не розказував нікому – навіть Ларі. Того вечора він повернувся додому, до Віки, поговорив з малою по скайпу – сухо, як не з рідною. Всі інтонації, які він вкладав у голос, видавалися йому фальшивими, особливо це бажання стати зараз, у ці тяжкі для неї дні, ближчим до неї. Він відчував, що його серце скувала байдужість. Мала… мала відповідала так само. Вона вся пішла у нього. Він сам виховав її такою – суворою і прямою, зробив із неї воячку. Вона сказала йому байдуже: «Нічого не сталося, тату, народимо ще одну». Він бачив, які напружені були в неї жовна. Вона стала безжальним воїном. Це те, чого прагнув досягти у житті він сам.
Тієї ночі він довго не міг заснути. Голова гуділа думками. Він почував себе кошмарно, зневажав себе, винуватив, колов і допікав монаха, який так недоречно перервав його самотність. Найбільше його мучило те, що відбувалося між ним та Аліною. Мала не потребувала його допомоги, ось що бісило його. Він, з усім своїм сюсюканням, з цим бездарним походом у пустинь, був (він точно знав це) в очах доньки наївним самодуром, посміховиськом.
Врешті-решт усі ці борсання розуму серед ночі остаточно допекли його. Він закрився ще щільніше всередину себе, а коли до третьої ранку не спромігся зімкнути очі від нестерпної нудьги внутрішнього суду, встав з ліжка і пішов до тренувального залу вправлятись у йозі. Розкривати серце, як сказав йому монах. Над ранок, після кількох годин тренувань, він відчув, як у грудях трохи полегшало, чакри закрутилися швидше, і він цим заспокоївся.
Подальші місяці він зайнявся собою – почав знову вправлятися по чотири-п’ять годин на добу. Назад ходу не було, хід був тільки вперед. Тільки воно, радикальне просвітлення, що знімає рамки зі свідомості, котре повертає тебе у первісний стан, де є тільки ти Один, де все Одне, де все – Єдине.
За літо його розум зробився стійким і прозорим. Завдяки практиці тіло знову зазвучало, як молоде. Знову з’явилися сили і депресія (чорт, це те слово, якого хотілося оминути) відступила. Це просто етап – переконував він себе. Просто етап садгани.[38] Мало хто доходив до цього рівня, і не було змоги ні з ким поділитися тим, що всередині. Тепер він розумів аскетичність виразів святих на іконах, суворість ликів давніх йогів – якщо кожному з них доводилося нести такий тягар, який ніс він, тоді він справді, – схилявся перед ними в повазі. Як далеко йому ще йти? Скільки ще кілометрів тягти на собі цю глибу світу?
Стосунки з малою геть розвалилися. Аліна з Пашею оселилися на якомусь острові в Сіамській затоці біля Таїланду і вели там тренування для багатих москвичів. У скайп мала виходила рідко, говорили вони все позверхньо, не так, як перше. Вона більше не питалася в нього, як їй діяти далі, тепер у неї був Паша.
Перед початком осені вони зустрілися з Ларою – в тому ж готелі у Коктебелі, що й минулого, і позаминулого року, як завжди, після серпневого виїзду з семінаром. Погода була холодною, дув різкий вітер, і вони, прогулюючись берегом, чули більше його свист у вухах, аніж одне одного. Батя відчув, що навіть із Ларою він більше не може подолати прірву самотності, яка накотила на нього. Вони багато говорили, та все ні про що. Його розум зачепився за фразу, сказану якось Ларою: остання пастка, яка відкривається йогові перед звільненням, – це відчуття себе Богом. Такі йоги стають у наступному втіленні коштовними кристалами і повертаються на сам початок колеса перероджень. Попереду їх чекає чергова мандрівка через 8 400 000 форм життя – втілення у рослинному царстві, у світі грибів, народження серед земноводних, серед рептилій, серед комах, серед птахів, серед ссавців і врешті – колись (можливо!) – друге народження серед людей, єдиної форми життя, котрій доступний процес самопізнання. Лара десь вичитала, буцім народження серед людей настільки рідкісне, що його можна порівняти з шансом черепахи, яка підіймається з дна океану, потрапити головою в рятувальне коло, що плаває на його поверхні. Батя намагався заховатися від цих слів, аби не зізнаватися самому собі: щось таке відбулося в його житті, що він більше сам не знав, у що вірити, а в що – ні.
Вони були разом іще кілька днів, і в останній день Батя сказав їй: «Вибач, ми більше не зустрінемося». Він казав їй ці слова вже багато разів, і щоразу вони зустрічалися знову. Та на цей раз, похмурого дня в Коктебелі, коли небо було запнуте густою паволокою хмар, у них звучала пророча правдивість.
Лара довго плакала, зачинившись у ванній. Потім кидала в нього речами, в істериці кричала, що він ошуканець, а він їй на те повторював: «Так треба, Ларо. Просто так треба». Він переночував на ранок в окремому номері, а вранці побачив її у себе під дверима. Він заніс її до покою, поклав на ліжко і, поки ще на вулиці не розвиднілося як слід, кинув сумку на плечі, надів сандалі на ноги й пішов, не озираючись, геть.
Раптом йому стало легко – чи, принаймні, легше. Наче якісь пута вже не зв’язували його. Він уже давно звик розривати сердечні зв’язки. Хоч він відчував, як прокинеться зараз Лара в його номері, як вона плакатиме й казитиметься від болю, образи та безпорадності, це вже його не лякало, не тягнуло назад, у затишні обійми. Тепер вітер перестав йому
